Головна Аналітика та судова практика Аналітика Як перевірити компетенцію керівника суб’єкта господарської діяльності
Як перевірити компетенцію керівника суб’єкта господарської діяльності

Питання, що пов’язані з перевіркою компетенції особи, яка представляє інтереси суб’єкта господарської діяльності завжди були актуальними для судової практики. Відсутність у керівника необхідних повноважень при здійсненні певних юридичних дій, помилки при їх оформленні істотним чином впливають на вирішення судових спорів. Останнім часом актуальність таких справ значно зросла у контексті посилення боротьби з  рейдерством, зокрема, протидії призначенню нелегітимних керівників та їх протиправним діям. При розгляді таких справ слід також враховувати зміни у чинному законодавстві на підставі яких відповідним чином може змінюватись і оцінка наданих сторонами документів.
 
Предметом судового розгляду стають повноваження керівника як у сфері  матеріально-правових відносин (укладання і підписання договорів, видання наказів тощо), так і у сфері процесуально-правових відносин (представництво у суді, підписання процесуальних документів тощо). Помилки учасників господарсько-правових і цивільно-правових відносин у оцінці компетенції і дієздатності своїх партнерів можуть мати наслідком визнання укладених правочинів, договорів недійсними, унеможливити їх виконання, призвести до інших негативних наслідків, у тому числі податкових.
Більшість сучасних авторів розглядають поняття «повноваження» і «компетенція» як тотожні або близькі за змістом поняття. Не заглиблюючись у теоретичні розвідки з цього питання і розкриваючи обрану тему будемо також виходити із загальноприйнятих положень правової доктрини.
Розкриваючи тему слід насамперед визначити яким законодавством регулюється встановлення і обсяг повноважень (компетенції) керівника юридичної особи-суб’єкта господарської діяльності.
В цілому Цивільний кодекс України (далі  ЦКУ) і Господарський кодекс України (далі  ГКУ) не містять принципових новацій у підходах до питань, пов’язаних з компетенцією органів юридичних осіб. Так, у ст.92 ЦКУ ці питання розглядаються у контексті цивільної дієздатності юридичної особи, тобто як здатність набувати і здійснювати цивільно-правові права та обов’язки.  Юридична  особа  набуває  цивільних  прав  та обов'язків і здійснює їх через свої органи,  які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках,  встановлених  законом,  юридична  особа  може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. У відносинах  із  третіми  особами обмеження повноважень щодо представництва  юридичної  особи  не  має  юридичної  сили,   крім випадків,  коли юридична особа доведе,  що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Отже, виникає питання про те за якими саме документами сторони, а при виникненні спору й суд мають перевіряти компетенцію керівника.
У  ч.2 ст.207 ЦКУ встановлено, що  правочин, який вчиняє юридична особа,  підписується  особами, уповноваженими на це:
•    установчими документами
•    довіреністю
•    законом
•    іншими актами цивільного  законодавства.
У ст.65 ГКУ з наведених питань передбачається наступне. Управління  підприємством  здійснюється відповідно до його установчих документів  на  основі  поєднання  прав  власника  щодо господарського  використання свого майна і  участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління  підприємством безпосередньо  або  через  уповноважені  ним  органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Керівник  підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого  самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію   підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
Варто також навести окремі положення ст.44 Закону України «Про нотаріат», що регулює перевірку цивільної правоздатності та дієздатності юридичних осіб,  перевірка повноважень представника  фізичної або юридичної особи.
При перевірці   цивільної   правоздатності   та  дієздатності юридичної особи нотаріус зобов'язаний ознайомитися  з  установчими документами,  свідоцтвом  про  державну  реєстрацію  і  витягом  з Єдиного державного реєстру  юридичних  осіб  та  фізичних  осіб  - підприємців  цієї  юридичної  особи  і  перевірити,  чи відповідає нотаріальна   дія,   яка   вчиняється,   обсягу    її    цивільної
правоздатності та дієздатності.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб  підприємців» до  Єдиного  державного  реєстру  шляхом внесення записів на підставі   відомостей з відповідних реєстраційних карток включаються серед іншого і такі відомості:
•    відомості  про  органи  управління юридичної особи;
•    прізвище,  ім'я,  по  батькові, дата обрання (призначення) та ідентифікаційні  номери  фізичних  осіб  - платників податків, які обираються  (призначаються)  до органу управління юридичної особи, уповноважених  представляти  юридичну  особу  у  правовідносинах з третіми  особами,  або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної   особи  без  довіреності,  у  тому  числі  підписувати договори;
•    дані про  наявність  обмежень  щодо  представництва від імені
юридичної особи.
  Таким чином, при підписанні договору або вчиненні інших юридичних дій представники сторін або керівники, що виконують представницькі функції повинні пред?явити відповідний документ (будь-який з нижченаведених), що підтверджують їх повноваження:
•         Завірений витяг зі статуту (інших установчих документів), де за певною посадовою особою (директор, президент тощо) закріплюються відповідні повноваження
•         Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (ч.2 ст.17 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»)
•         Закон або інші акти цивільного законодавства, що містять відповідні положення
•         Довіреність.     
Слід також звернути увагу на положення ст.18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
  Якщо   відомості,   які  підлягають  внесенню  до  Єдиного державного реєстру,  були внесені  до  нього,  то  такі  відомості вважаються  достовірними  і  можуть  бути  використані  в  спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.  Якщо  відомості,  які  підлягають  внесенню   до  Єдиного державного реєстру,  є недостовірними і були внесені до нього,  то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа  не  може посилатися на них у спорі у разі,  якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Якщо  відомості,  які  підлягають  внесенню   до   Єдиного державного реєстру,  не були до нього внесені, вони не можуть бути використані  в  спорі  з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.
За прийнятою у правовій доктрині класифікацією вищенаведені положення закону слід віднести до заперечних правових презумпцій, тобто таких, що можуть спростовуватись у суді.
Представництво інтересів суб’єкта господарської діяльності, як процесуальна функція під час судового розгляду.
Представництво інтересів, як процесуальна функція під час судового розгляду лише згадується у деяких статтях ГКУ, наприклад, у ч.5 ст.21 йдеться про представництво законних інтересів роботодавців, що можуть здійснювати їх об’єднання. Згідно з ч.3 ст.237 ЦКУ підстави для виникнення  представництва регулюються цивільним законодавством. Втім, тут йдеться про представництво у контексті матеріально-правових (цивільно-правових) відносин. На практиці і в теорії виникають питання з приводу представництва у процесуально-правових відносинах, тобто у суді (судове представництво). В.Е.Беляневич зазначає з цього приводу: «Не можна вважати процесуальним представництвом те, що юридичну особу представляють її органи. Органи юридичної не наділені спеціальним процесуальним статусом і діють у межах повноважень наданих їм законом та установчими документами. Орган юридичної особи веде в господарському суді справу без довіреності, на підставі своєї компетенції»
Господарський процесуальний кодекс України (далі  ГПК) не дає визначення поняття судового представництва. Натомість таке визначення можна знайти у рішенні Конституційного Суду України від 8.04.1999. Тут зазначається, що за правовою природою представництво у суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов?язки. Характерно, що за змістом ст.28 ГПК керівники розглядаються саме як представники у суді відповідних підприємств і організацій.     

Судова практика
Значний інтерес становить судова практика у спорах, що пов’язані з визначенням компетенції керівника на підставі інформації з Єдиного державного реєстру (далі  ЄДР).
Так, у постанові Вищого господарського суду України (далі  ВГСУ) від 28.01.2010 у справі №17/218/09 розглядалась така ситуація. Йшлося про відсутність, на думку відповідача, у громадянина С. повноважень на підписання позовної заяви, як директора. Згідно протоколу загальних зборів засновників Товариства громадянина С. призначено (обрано) директором на термін з 03.01.2008 по 31.12.2008. На думку попередніх судових інстанцій цей керівник не мав повноважень щодо підписання позовної заяви, так як його повноваження, як директора закінчились 01.01.2009.              
Втім, ВГСУ з такими висновками не погодився і зазначив наступне. В матеріалах справи відсутні докази того, що громадянина С. було усунено компетентним органом від виконання обов'язків директора Товариства та було обрано іншого директора. Повноваження посадових осіб товариства припиняються їх переобранням,  (п.41 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів"). Крім цього ВГСУ взяв до уваги копії витягів з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб ?підприємців, з яких вбачається, що станом на 12.05.2009, на 27.07.2009 та на 07.10.2009 (дати складання спірних документів) єдиним офіційним керівником позивача у якості директора є громадянин С. і саме він має право представляти інтереси позивача без доручення та будь-яких обмежень.
Істотних змін зазнала судова практика застосування ст.241 ЦКУ. Донедавна положення саме цієї статті слугували захистом для договорів, укладених з перевищенням повноважень. Тут передбачено, що правочин,   вчинений    представником    з    перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи,  яку він представляє,  лише  у  разі  наступного  схвалення правочину  цією  особою.  Правочин  вважається схваленим зокрема у разі,  якщо особа,  яку він представляє,  вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
У наведеному контексті значний інтерес становить  постанова ВГСУ від 13.01.2010 у справі №32/572. Предметом спору була вимога позивача визнати договори, укладені між позивачем та відповідачем, недійсними; підставами позову є перевищення повноважень Головою Спостережної ради банку, який підписував оспорювані договори з боку позивача, оскільки ні статутом позивача, ні положенням про Спостережну Раду позивача, йому на надано відповідних повноважень на вчинення таких дій з боку банку.
Скасувавши винесені судові рішення, ВГСУ зазначив - із системного аналізу положень ст.241 ЦКУ можна зробити висновок, що перевищення представником особи своїх повноважень при вчиненні правочину не є беззаперечною підставою для визнання недійсним такого правочину у судовому порядку у разі його подальшого схвалення особою від імені якої діяв представник. При дослідженні обставин здійснення позивачем проплати за спірним договором купівлі-продажу необхідно достовірно встановити, що сплата позивачем грошових коштів за вказаним договором була проведена за дорученням повноважної посадової особи позивача. Вирішення даного питання безпосередньо впливає на вирішення іншого важливого питання, а саме: чи мало місце схвалення позивачем правочину (договору купівлі-продажу), вчиненого від його імені Головою Спостережної Ради позивача та вирішити спір відповідно до вимог закону. Тобто, ВГСУ вказав на необхідність перевірки наявності відповідних повноважень у особи, що своїми діями схвалила спірний правочин відповідно до ст.241 ЦКУ.
Інші аспекти наведеної проблеми будуть розглянуті у наступних публікаціях.
     
Сергій Теньков
Доктор філософії у галузі права